Тамара Денисенко: “На південному сході США «українець» – це синонім працелюбної чесної людини”

Активісти рочестерської української громади Тамара Денисенко, Ярослав Фатяк та українська волонтерка з Донбасу Світлана назбирали жолудів для всесвітнього "дуб-кроссінгу".Активісти рочестерської української громади Тамара Денисенко, Ярослав Фатяк та українська волонтерка з Донбасу Світлана назбирали жолудів для всесвітнього "дуб-кроссінгу".
Print Friendly

Отримавши грант на тижневе читання лекцій у Майамському університеті (Оксфорд, Огайо), я зробив все, щоб трохи розтягнути перебування в країні світу №1. Адже не так часто літаємо ми через океан, тому й хочеться побачити побільше нового. А серед пріоритетів було знайомство с українською діаспорою.

У місті Нью-Йорк проживають мої старі друзі з одесько-української діаспори. Добре, зафіксували. А далі, один з лідерів української громади Москви, Росїі Валерій Семененко підказав контакти пані Тамари Денисенко – активістки українського руху, яка мешкає та працює у Рочестері (північний захід штату Нью-Йорк). Так остаточно склався маршрут подорожі, Нью-Йорк – Рочестер – Баффало – Оксфорд, та її термін – не тиждень, а два тижні.

Українська школа Св. Юра. Нью-Йорк

Українська школа Св. Юра. Нью-Йорк

НЬЮ-ЙОРК, НЬЮ-ЙОРК…

Ми так добре знаємо про вельми різні громади, чи як тут кажуть, – ком’юніті Нью-Йорка. Звідки? Та хоча б із кіно. «Банди Нью-Йорка» – ірландці, «Хрещений батько» – італійці, «Одного разу в Америці» – євреї. А про українську громаду – зась. Як же це неправильно. Звісно, українці не мали такого значення у кримінальному житті столиці світу. Але ж хіба «біле простирадло екрану» тільки для криміналу? Хіба ж не притягнула б до екрану кінотеатрів чи телевізорів розгорнута художня розповідь про життя нью-йоркських українців. Адже український квартал розташований у старій частині Даунтауну Манхеттена – між Першою та Третьою авеню, між П’ятою та Дев’ятою стріт. Школа та Храм Святого Юра, Український музей (має потужний архів, чималу етнографічну колекцію, мистецьку, в якій багато знаних майстрів, починаючи зі славетного Олександра Архипенка), Банк «Самопоміч», «вінтажна» м’ясна крамниця (здавна заснована тут лемками), «Карпати паб», ресторан «Веселка», кафе «Стріча», крамниця українських сувенірів «Сурма». Це все – наче живі діючі декорації, що чекають свого часу.

Українська лавка "Сурма". Нью-Йорк

Українська лавка “Сурма”. Нью-Йорк

Заглянув до «Сурми», що простісінько навпроти Храму Святого Юра. На порозі – напис «1918». Отакої – через два з половиною роки крамничка святкуватиме сторіччя! Вона й виглядає як справжній музей. По полицях можна годинами копирсатися, перебираючи різну дещицю. Для пана Ярослава, що має інвалідну багатофункціональну коляску (можна ходити, спираючись на неї, можна присісти), «Сурма» – наче клуб, який не дає залишитися на самоті. Він запитує – звідки я, навіщо, та як там в Україні, Росії? Чекаючи на відповідь, сідає, слухає. Розказує про себе. Він – з «другої хвилі еміграції», дитина воєнних років. Батьки були «переміщеними особами». Скільки ще таких історій я почую тут, на різних теренах Нью-Йорка, міста та штату…

Мій приїзд до США збігся з Хелловіном. А я колись читав про те, як цікаво, непересічно американські українці святкують цей самий Геловін (тут саме так його називають). Хотілося пройтися українською колоною в загальному параді. Та ні, це вже в далекому минулому. Останнім часом християнська громада українців, разом із деякими іншими громадами, заявила про негативне відношення до Геловіну. Звісно є й ті, хто його святкують, але не так широко, збираючись на вечірку в якійсь кафешці, барі.

Українська католицька церква Свтого Иосафата. Рочестер

Українська католицька церква Свтого Иосафата. Рочестер

ТРУДЯГА РОЧЕСТЕР

Українська громада Рочестера теж дуже стара. Нещодавно тут було поставлено пам’ятник на честь її 100-річчя. Місцева громада має храми, недільну школу, Український дім. А також – що дуже важливо – Українську Федеральну Кредитну Спілку (УФКС), яку тут називають «Кредитівкою». Останнім часом до неї увійшли понад 18 тисяч членів. «Кредитівка», по суті, стала потужним банком з активами близько 200 мільйонів доларів. Наприклад, якщо комусь треба купити будинок для родини, то він може отримати позику на 30 років лише в 3%. Важко повірити, але це так…

Активісти рочестерської української громади Тамара Денисенко, Ярослав Фатяк та українська волонтерка з Донбасу Світлана назбирали жолудів для всесвітнього "дуб-кроссінгу".

Активісти рочестерської української громади Тамара Денисенко, Ярослав Фатяк та українська волонтерка з Донбасу Світлана назбирали жолудів для всесвітнього “дуб-кроссінгу”.

Розказує та сама пані Тамара Денисенко, жінка без віку та з вишуканою українською мовою без акценту:

– Я з другої хвилі еміграції. Мої батьки – «переміщені особи». Коли в 1991 році Україна стала незалежною, ми були такі щасливі. Здавалося, що країна зміниться швидко та ефективно. Адже у нас тут, на південному сході США «українець» – це синонім працелюбної чесної людини. Ми хотіли запровадити й там, на материнській Україні, досвід наших фінансових кредитних спілок. Але з того нічого не вийшло. Люди, які зайнялися цим із того боку, сприйняли це лише як можливість особистого й не дуже законного збагачення. Так, на жаль, довге панування радянської влади багато в кого спотворило свідомість. Але, що показово, в умовах розумних та діючих законів, тут в Америці, наші люди розквітають. Тому ми були дуже раді прибульцям з «четвертої хвилі», які влили свіжу кров у нашу громаду, дали їй друге дихання.

До речі, головним виконавчим директором УФКС є Олег Лебедько, талановитий менеджер саме з четвертої хвилі еміграції (як і його помічниця, Тетяна Дашкевич). З таких прикладів складається віра в те, що Україна, наша корінна, материнська, материкова Україна, розвиваючись, у демократичних умовах, при активному суспільному русі, в умовах нормальних законів та судів, увійде рівною до кола демократичних країн.

Дівчата-волонтерки з України та Олег Лебедько, головний виконавчий директор Української фінансової кредитової спілки Рочестер

Дівчата-волонтерки з України та Олег Лебедько, головний виконавчий директор Української фінансової кредитової спілки Рочестер

Рочестерська українська громада багато працює, аби допомогти Україні. Листуванням збирають гроші на різні програми. Активно працюють у межах програми зв’язків, обмінів «Відкритий світ». Нещодавно тут гостювали науковці з Острозької академії та львівського Католицького університету. А от із моїм приїздом збіглося перебування дівчат-волонтерок з України. Чисті очі та щире завзяття – вони тут наче вбирають у себе ту Україну, що її треба будувати.

Для нас (волонтерок і мене) громада влаштувала ранкове свято з піснями та віршами. Заради цього їхні діти та онуки ледве не всю ніч учили тексти українською. Це – зворушливо. Та був і такий собі смішний момент. Коли диригент, пані Жанна спитала: «Діти, а чи ми будемо читати вірші та співати українських пісень?», дітлахи, віком від 5 до 15, завзято в унісон відповіли чистою українською: «Оу-у… Є!»

Як і всі діти, вони чудові. Напрочуд гарні – у своїх вишиванках. Але мої очі шукали близнюків Ніколаса та Джеймса. Це діти пані Олени Прокопович, яка першою приймала мене в Рочестері. Вона – доктор політичних наук, викладає у Назарет-коледжі – колишньому католицькому, а тепер загальноосвітньому закладі. Вона теж із «четвертої хвилі», тобто та сама «свіжа кров», про яку казала пані Денисенко.

РОЧЕСТЕР НА ВІДПОЧИНКУ

Український дім має кафе-їдальню та бар. Тут працюють на засадах волонтерства. Єдина посада, на якій це неприпустимо – кухар, бо він несе юридичну відповідальність за ті страви, що наварив. Тут випало познайомитися з паном Славком. Він – ветеран В’єтнаму. Людина, яка від народження – воїн. Але при тому з великим тяжінням до мистецтва (тобто, якийсь сучасний варіант стародавнього лицарства).

– Мої батьки довго жили в Бельгії, як «переміщені особи». Від них я чув багато що про війну. Та все думав про себе: а чи міг би я бути на війні? Чи витримав би це? Тому, коли було спровоковано загострення у Південному В’єтнамі, а я вже служив в американській армії, то пішов та й сам записався на війну. Інші служили там по року. А я – один за другим – чотири роки. Отримав три поранення. Після останнього лікарі сказали: «Як хочеш, можеш ще тут залишатися, але ми особисто радимо вже повертатися». Повернувся додому, в США. А там нічого не змінилося. Навіть у танцювальному ансамблі став на те саме місце, що до війни…

Виступ вихованців недільної школи української громади. Рочестер.

Виступ вихованців недільної школи української громади. Рочестер.

Пан Славко сказав, що не відпустить мене, доки я не подивлюсь його «Запорізьку Січ». Він не пояснював, що це таке. Й часу було обмаль, бо наступного дня зранку родина інших місцевих активістів, Павлюків, обіцяла повезти на риболовлю… Але ж хіба можна було відмовити ветерану, тим більше такому, який має брови перевернутою літерою «V» – не гірше, ніж у Джека Ніколсона.

Побачивши «Запорізьку січ» пана Славка, ні хвилини не пожалкував за втраченим часом, забраним у сну. Бо Славкова «Запорізька січ» – чималий закуток антикваріату, зі смаком розкладений у підвалі. Сучасний воїн збирає його, підбираючи речі, схожі на те, що є в рєпінських «Запорожців»: шаблі, пістолі, мушкети, рушниці, порохівниці. І до всього можна не просто торкатися, а й брати в руки, володіти, хоча б і на хвилину. Дякую, Славко! (До речі, його колекція картин, що розташована на першому поверсі, теж дуже сподобалась).

Ранкова риболовля з Павлюками перетворилася на екскурсію, бо «лосось ще не пішов». Коли «лосось йде», його по річечках, що впадають в Онтаріо, можна просто руками, сачками ловити. Та не цього разу й не мені.

Але все одно будо цікаво. На пірсі – досить багато рибалок з вудлищами. Я трохи забарився, йдучи до кінця пірсу, тому й не чув, як здоровкаються батько й син Павлюки. Тому й казав усім дурне «Гудмонін!». Та постоявши кілька хвилин, почув, що всі розмовляють по-нашому. Старший Павлюк роз’яснив, що американці риболовлю не дуже люблять. І тут їх майже не зустрінеш – все «наші люди». Уявляю, як вони внутрішньо посміхалися, чуючи моє вітання.

Українська церква міста Баффало

Українська церква міста Баффало

СЛАВЕТНИЙ БАФФАЛО

Баффало – місто велике, давнє, славетне за своєю історію. Та от тільки…

Справа у тому, що в Америці відношення до міст (як і до храмових споруд) дещо інше, ніж в Європі. Більш функціональне. І багато які з колись славетних міст зараз, у постіндустріальній Америці, дещо занепали. Звісно, не так, як Детройт, та все ж. Центри цих міст спорожніли, чимало будівель закриваються, консервуються, активне населення здебільшого переїжджає до передмістя. У соціально-економічній географії таке явище має назву «облисіння міст». (Щоправда, на відміну від людської голови, ця «шевелюра» може з часом і поновитися).

А в післявоєнні часи Баффало було великим та галасливим містом. Українська громада тут була славна, активна і велика. Мабуть, навіть занадто велика (за старим висловом про «де два українці, там три гетьмани»). На жаль, у ній якийсь час точилися старі суперечки між «бандерівцями» та «мельниківцями».

Актова зала Українського культурного центру "Дніпро" у святковому вбранні. Баффало

Актова зала Українського культурного центру “Дніпро” у святковому вбранні. Баффало

Та ті часи вже промайнули. Тепер баффальска громада дружна. Хоча й набагато менша. Але ж – весела. Довелося побувати на їхній вечірці. Величенька будівля поблизу Української церкви. Своя «жива музика» – український ансамбль з хорошими голосами та джазовими синкопами.

Пощастило й тут познайомитися з цікавою людиною – паном Емілем Бандрівським. Не так, щоб зовсім молодий, і не так, щоб дуже стрункий, але ж як швидко та завзято він рухається. Як швидко міркує та вирішує різні справи… До автобусу на Оксфорд в Огайо мені залишалася година. А ще ж їхати до терміналу. Та пан Бандрівський рішуче сказав, що не відпустить мене, доки не покаже Український культурний центр «Дніпро», яким опікується. Ну, як можна сперечатися з таким енергійним та завзятим керівником.

Пан Еміль Бандрівський в конференц-залі Українського культурного центру "Дніпро" яким він опікується. Баффало

Пан Еміль Бандрівський в конференц-залі Українського культурного центру “Дніпро” яким він опікується. Баффало

І він показав мені свій любий широкий «Дніпро». Українська громада вселилася сюди після Другої світової війни. Все робили самі, волонтерськи – ремонтували, облаштовували, розписували стіни картинами. Так, цей живопис дещо наївний, простий, але ж від самого серця. Ті люди будували тут шматочок своєї втраченої, хто знав на скільки, України…

Саджаючи мене на автобус до Огайо, пан Еміль зі здивуванням дивився, як я поніс свої речі до багажного відділення автобуса.

– Навіщо? У тебе ж все таке маленьке! Бери собі наверх.

– Так. Але ж цілих три сумки. Чи можна, чи зручно всі три наверх нести?

– Що значить «Чи можна» а «Чи зручно»? В автобусі майже нікого. Роби як ТОБІ зручно. Це Америка – вільна країна.

Антикварна "Запорізька січ" пана Славка. Рочестер

Антикварна “Запорізька січ” пана Славка. Рочестер

Підхопивши мої речі, Бандрівський поніс їх нагору, на других поверх рейсового автобусу. А розіпхавши все по полицях, сказав:

– О! Диви, як добре. Узяв – пішов. Я ж кажу: «Це Америка – вільна країна». Роби, як тобі зручно.

На підтримку своїх слів він звернувся до єдиних на ту хвилину моїх сусідів – трьох афроамериканців:

– Америка – вільна країна! America – free country! Yeah?

– Yeah! – гучно, але мелодійно відповіли хлопці (як пізніше з’ясувалося, музики).

Дорогою ті слова, і запитання, і відповідь, відлунням билися в голові.

Антикварна "Запорізька січ" пана Славка та він сам. Рочестер

Антикварна “Запорізька січ” пана Славка та він сам. Рочестер

ОКСФОРД

Тиждень у Майамському університеті був найбільш насиченим та складним. Бо треба було читати три різних лекції для Департаменту Географії, Літератури та – найскладніше – для Центру пострадянських та російських досліджень імені Вальтера Хавігхерста. Керує тим Центром видатний науковець, одна з чільних дослідників сучасної Росії Карен Давіша, автор книги «Путінська клептократія».

Усі три мої лекції в різних аспектах описували українсько-російську кризу. А отже, після дещо розслабленого, «відпускного» перебування в Нью-Йорку, Рочестері, Баффало довелося повернутися до напружених реалій сучасності. Відпрацював усе добре. Навіть строга директорка Давіша назвала останню, підсумкову лекцію «блискучою».

Останньої ночі в Оксфорді, у снах всі американські враження змішалися. Загалом, це виглядало приблизно так: пан Бандрівський запитує «Ukraine – free country! Yeah?» А Ніколас, Джеймс, інші діти у вишиванках, наші волонтерки, афроамериканські музики з автобусу та всі інші, з ким я тут перетинався, радо відповідають: «Yeah!» Такий от надихаючий епілог.

Та прокинувшись, включив телевізор. І на екрані напис стрічкою: «Russian plane crashed on Sinai». 224 загиблих, в тому числі 17 дітей. Серед пасажирів також було чотири українця. Коментарі, репортажі, аналітика.

Війна, війна, всюди війна. До оптимістичного фіналу ще далеко.

Олег Кудрін, Нью-Йорк – Рочестер – Баффало – Оксфорд

Джерело: Укрінформ